ДЖЕРЕЛО «ЮРИДИЧНА ПРАКТИКА»

Самозайняті особи, які є громадянами, котрі мають пільги з оплати судового збору, передбачені статтею 5 Закону України «Про судовий збір», під час звернення до суду користуються цими пільгами. Це роз’яснюють у Сьомому апеляційному адміністративному суді.

Від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються особи:

• з інвалідністю I та II груп,
• законні представники дітей з інвалідністю і недієздатних осіб з інвалідністю,
• громадяни, віднесені до І та ІІ категорій постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи тощо.

Відповідно до ПКУ:

фізична особа – підприємець (самозайнята особа тощо) – це фізична особа, яка здійснює підприємницьку діяльність, зареєстрована як платник податку і сплачує передбачені законодавством внески та податки.

Правова позиція ВС

Так, наприклад, приватний нотаріус є самозайнятою особою, яка провадить незалежну професійну нотаріальну діяльність. Така правова позиція суду була роз’яснена в постанові  КЦС ВС від 16.06.2021 № 750/6872/20.

Фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на провадження незалежної професійної діяльності:

• після проходження відповідних процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а
• лише набуває до нього нової ознаки – самозайнята особа.

Водночас правовий статус «самозайнята особа» сам собою:

• не впливає на будь-які правоможності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю, та
• не обмежує їх.

Близький за змістом висновок сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 травня 2020 року у справі № 161/6253/15-ц, від 7 квітня 2020 року у справі № 743/534/16-ц, від 6 червня 2018 року у справі № 910/16713/15.

Отже, громадяни, які мають статус самозайнятої особи та підпадають під ознаки відповідних пунктів статті 5 Закону України «Про судовий збір», мають право користуватися пільгами, визначеними цією статтею.

Схожу правову позицію щодо звільнення громадян від сплати судового збору відповідно до пункту 9 частини 1 статті 5 Закону України «Про судовий збір» сформульовано в постанові Верховного Суду від 3 грудня 2020 року у справі № 903/323/20.

ДЖЕРЕЛО «ЮРИДИЧНА ПРАКТИКА»

Зі збільшенням прожиткового мінімуму зросли ставки судового збору у 2022 році. Як і раніше, «найдешевше» судитися фізичним особам у адміністративних судах, проте і там ставки зросли. Якими вони будуть — докладніше у таблицях.

Нагадаємо, відповідно до положень частини 1 статті 4 Закону України «Про судовий збір», судовий збір залежить від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, у якому подано заяву чи вчиняється дія.

З подальшою зміною прожиткового мінімуму упродовж року розмір збору не зростає.

Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» передбачено:

з 1 січня прожитковий мінімум для працездатних громадян становить 2481 грн.

Цей розмір і буде базовим для обрахунку ставок судового збору.

Ставки судового збору у 2022 році в загальних судах:

Ставки судового збору у 2022 році в господарських судах:

Ставки судового збору у 2022 році в адміністративних судах:

Ставки судового збору у 2022 році з інших дій:

 У випадку подання до суду процесуальних документів у електронній формі застосовується коефіцієнт 0,8 для пониження відповідного розміру ставки судового збору. 

Пільги щодо сплати судового збору у 2022 році

Від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються:

1. позивачі – у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі;
2. позивачі – у справах про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, а також смертю фізичної особи;
3. позивачі – у справах про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів чи зміну способу їх стягнення, а також заявники у разі подання заяви щодо видачі судового наказу про стягнення аліментів;
4. позивачі – у справах щодо спорів, пов’язаних з виплатою компенсації, поверненням майна, або у справах щодо спорів, пов’язаних з відшкодуванням його вартості громадянам, реабілітованим відповідно до Закону України “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні”;
5. особи, які страждають на психічні розлади, та їх представники – у справах щодо спорів, пов’язаних з розглядом питань стосовно захисту прав і законних інтересів особи під час надання психіатричної допомоги;
6. позивачі – у справах про відшкодування матеріальних збитків, завданих внаслідок вчинення кримінального правопорушення;
7. громадяни, які у випадках, передбачених законодавством, звернулися із заявами до суду щодо захисту прав та інтересів інших осіб;
8. особи з інвалідністю внаслідок Другої світової війни та сім’ї воїнів (партизанів), які загинули чи зникли безвісти, і прирівняні до них у встановленому порядку особи;
9. особи з інвалідністю I та II груп, законні представники дітей з інвалідністю і недієздатних осіб з інвалідністю;
10. позивачі – громадяни, віднесені до І та ІІ категорій постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи;
11. виборці – у справах про уточнення списку виборців;
12. військовослужбовці, військовозобов’язані та резервісти, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, – у справах, пов’язаних з виконанням військового обов’язку, а також під час виконання службових обов’язків;
13. учасники бойових дій, постраждалі учасники Революції гідності, герої України – у справах, пов’язаних з порушенням їхніх прав;
14. позивачі – у справах у порядку, визначеному статтею 12 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”;
15. фізичні особи (крім суб’єктів підприємницької діяльності) – кредитори, які звертаються з грошовими вимогами до боржника щодо виплати заборгованості із заробітної плати, зобов’язань внаслідок заподіяння шкоди життю та здоров’ю громадян, виплати авторської винагороди та аліментів, – після оголошення про відкриття провадження у справі про банкрутство (неплатоспроможність), а також після повідомлення про визнання боржника банкрутом;
16. органи місцевого самоврядування – за подання заяви про визнання спадщини відумерлою;
17. позивачі – за подання позовів щодо спорів, пов’язаних з наданням статусу учасника бойових дій відповідно до пунктів 19-21 частини першої статті 6 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”;
18. засуджені до покарання у вигляді довічного позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк та до покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, а також особи, взяті під варту, – у справах, пов’язаних із питаннями, які вирішуються судом під час виконання вироку відповідно до статті 537 Кримінального процесуального кодексу України, у разі відсутності на їхніх особових рахунках коштів, достатніх для сплати судового збору;
19. центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, його територіальні органи;
20. заявники – у справах за заявами про встановлення фактів, що мають юридичне значення, поданих у зв’язку із збройною агресією, збройним конфліктом, тимчасовою окупацією території України, надзвичайними ситуаціями природного чи техногенного характеру, що призвели до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно;
21. позивачі – у справах за позовами до держави-агресора Російської Федерації про відшкодування завданої майнової та/або моральної шкоди у зв’язку з тимчасовою окупацією території України, збройною агресією, збройним конфліктом, що призвели до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно;
22. позивачі – за подання позовів щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України “Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років”;
23. Фонд гарантування вкладів фізичних осіб – за подання позовів, предметом яких є відшкодування шкоди (збитків), у порядку, визначеному статтею 52 Закону України “Про систему гарантування вкладів фізичних осіб”.

У підприємців продовжують виникати питання, щодо РРО та/або ПРРО. Зокрема, як оформити повернення товару за використання РРО та повернути сплачені кошти?

ГУ ДПС у Вінницькій області звертає увагу платників, що суб’єкти господарювання зобов’язані надавати особі, яка отримує або повертає товар, отримує послугу або відмовляється від неї, включаючи ті, замовлення або оплата яких здійснюється з використанням мережі Інтернет, розрахунковий документ встановленої форми та змісту на повну суму проведеної операції, створений в паперовій та/або електронній формі (у тому числі, але не виключно, з відтворюванням на дисплеї РРО чи дисплеї пристрою, на якому встановлений ПРРО QR-коду).

Вимоги до форми та змісту розрахункового документа визначені Положенням про форму та зміст розрахункових документів/електронних розрахункових документів, затвердженим наказом Міністерства фінансів України від 21.01.2016 № 13 із змінами та доповненнями.

Слід пам’ятати, що реєстрація видачі коштів у разі:

• повернення товару (відмови від послуги, прийняття цінностей під заставу, виплати виграшів у державні лотереї та в інших випадках) ,
• скасування помилково проведеної через РРО суми розрахунку,

здійснюється шляхом реєстрації від’ємної суми. 

Детальніше щодо реєстраційних дій

При цьому забороняється реєструвати через РРО від’ємні суми з використанням операції «сторно». Якщо сума коштів, виданих при поверненні товару чи рекомпенсації раніше оплаченої послуги, перевищує 100 грн., матеріально відповідальна особа господарської одиниці або особа, яка безпосередньо здійснює розрахунки, повинна скласти акт про видачу коштів.

В акті необхідно зазначити:

• дані документа, що встановлює особу покупця, який повертає товар (відмовляється від послуги),
• відомості про товар (послугу),
• суму виданих коштів,
• номер, дату і час видачі розрахункового документа, який підтверджує купівлю товару (отримання послуги).

Такий самий акт складається:

• під час скасування помилково проведеної через РРО та/або ПРРО суми розрахунку;
• помилково вибраної форми оплати (готівка, картка, кредит тощо).

В акті зазначаються:

• дані про помилкову суму;
• реквізити розрахункового документа.

Акти про видачу коштів та акти про скасування помилково проведеної через РРО та/або ПРРО суми розрахунку, помилкової форми оплати зберігаються протягом трьох років. При цьому, суб’єкт господарювання зобов’язаний надати зазначені акти контролюючим органам під час проведення перевірки.

Міністерство охорони здоров’я розробило проект наказу «Про внесення змін до деяких наказів МОЗ», згідно з яким до 1 травня 2022 р. лікарі зможуть виписувати паперові лікарняні, якщо:

– потрібно продовжити чи закрити листок непрацездатності, який було видано в паперовій формі до 1 жовтня 2021 р.;

– сплив строк (сім днів), протягом якого лікар може внести зміни до медичного висновку про тимчасову непрацездатність в Реєстрі медичних висновків в електронній системі охорони здоров’я (у такому випадку рішення про видачу листка непрацездатності приймає лікарсько-консультативна комісія закладу охорони здоров’я, а за її відсутності – головний лікар закладу);

– відбувається усиновлення дитини протягом двох місяців з дати її народження, зазначеної у свідоцтві про народження (листок непрацездатності видається на підставі рішення суду про усиновлення та свідоцтва про народження);

– виникли технічні проблеми з передачею даних, що призводить до неможливості формування електронного листка непрацездатності протягом семи днів з дати створення медичного висновку про тимчасову непрацездатність до усунення таких проблем.

Міністр аграрної політики та продовольства Роман Лещенко пояснив, як працюватиме Фонд часткового гарантування кредитів в сільському господарстві.

«На початку листопада Верховна Рада України прийняла Закон про створення Фонду часткового гарантування кредитів у сільському господарстві, на момент підписання вже була розроблена та чітко прописана вся дорожня карта із запуску роботи Фонду. Відтоді потрібно близько 9 місяців, щоб дотримуватися всіх процедур. Тобто на кінець літа 2022 року він має запрацювати повноцінно. Наразі Мінагрополітики вже підготовлено відповідні проекти нормативно-правових актів щодо створення Фонду часткового гарантування кредитів у сільському господарстві», – зауважив Міністр.

Фонд надаватиме гарантії обсягом до 50 % непогашеної суми основного боргу та гарантії на строк дії кредитного договору, але не більше 10 років. Скористатися таким правом зможуть мікро-, малі та середні аграрні підприємства з основним видом діяльності у вигляді виробництва сільськогосподарської продукції та володінням до 500 га землі.

Встановлено й певні обмеження, зокрема сільгоспвиробник не може скористатися таким правом, навіть коли він відповідає критеріям, якщо:

– його учасник чи кінцевий бенефіціар є одночасно учасником чи кінцевим бенефіціаром інших українських юридичних осіб у сільському господарстві;

– пов’язані з виробником особи володіють землею, площа якої сумарно з площею виробника перевищує 500 га.

За словами Міністра, Фонд пропонуватиме портфельні гарантії, які банки використовуватимуть як частину основної застави. Ці гарантії надаватимуться лише за кредитами, наданими фінансовими установами, які уклали договір про співпрацю з Фондом та відповідають критеріям прийнятності, затвердженим Радою Фонду.

Закон встановлює зобов’язання Кабінету Міністрів протягом трьох місяців (з 24 листопада 2021 р.) утворити Фонд та протягом шести місяців привести всі нормативно-правові акти у відповідність до Закону, а Національний банк має врегулювати питання, пов’язані з діяльністю Фонду, до 24 серпня 2022 р. Враховуючи це, Фонд розпочне свою діяльність 1 липня 2022 р.

17 листопада 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 755/8776/18 залишив без задоволення касаційну скаргу позивачки, яка оспорювала заповіт з підстави, не визначеної законом для визнання заповіту недійсним.

Особа звернулася до суду з позовом до племінниці заповідача, треті особи: сільська рада, приватний нотаріус, про визнання заповіту недійсним, стверджуючи, що оспорюваний заповіт зареєстровано в Спадковому реєстрі з порушенням строку внесення – заповіт від 29 травня 2017 р. було зареєстровано в Спадковому реєстрі лише 20 листопада 2017 р., в той час як згідно з Порядком реєстрації заповітів останній мав бути внесений до Спадкового реєстру в день вчинення відповідної нотаріальної дії.

Спочатку заповідач склав заповіт, посвідчений державним нотаріусом, на користь позивачки, а пізніше склав ще один заповіт, посвідчений секретарем сільської ради, за яким усе своє майно заповів племінниці.

Рішенням районного суду, залишеним без змін апеляційним судом, у задоволенні позову відмовлено з тих мотивів, що оспорюваний заповіт було посвідчено уповноваженою особою, а саме секретарем сільської ради у приміщенні сільської ради; заповіт відповідає вимогам закону щодо його форми та змісту, зокрема містить час та місце його посвідчення; заповіт було прочитано вголос, про що зазначено заповідачем, та підписано особисто заповідачем, що підтверджено висновком судової почеркознавчої експертизи, проведеної в межах розгляду даної справи.

При цьому позивачка не надала жодних належних доказів на підтвердження того, що волевиявлення заповідача під час посвідчення заповіту не було вільним і не відповідало його волі. Порушення посадовими особами органів місцевого самоврядування строку внесення відомостей щодо посвідченого заповіту до Спадкового реєстру не свідчить про те, що волевиявлення заповідача під час посвідчення заповіту не було вільним і не відповідало його волі. Вказана обставина не є визначеною законом підставою для визнання вказаного заповіту недійсним.

Розглянувши касаційну скаргу позивачки, Верховний Суд вказав, що заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі (ч.ч. 1 та 2 ст. 1257 ЦК України).

Заповіт має бути посвідчений нотаріусом чи іншими посадовими, службовими особами, визначеними у ст.ст. 1251–1252 цього Кодексу. Заповіти, посвідчені особами, зазначеними у частині третій цієї статті, підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України (ч.ч. 3 та 4 ст. 1247 ЦК України).

За висновком Верховного Суду тлумачення норм цивільного законодавства свідчить, що несвоєчасне здійснення державної реєстрації посвідченого заповіту в Спадковому реєстрі не зумовлює його нікчемність та не є підставою для оспорюваності заповіту.

Несвоєчасне подання (вже після смерті заповідача) посадовою особою органу місцевого самоврядування реєстратору заяви про реєстрацію заповіту заповідача у Спадковому реєстрі є порушенням, допущеним секретарем сільської ради, яке не впливає на волевиявлення спадкодавця щодо розпорядження власним майном, а лише свідчить про недобросовісне виконання секретарем сільської ради своїх обов’язків щодо вчинення нотаріальних дій та не є умовою оспорюваності заповіту.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Статистика останніх років свідчить про стійку тенденцію: громадяни більше повідомляють про домашнє насилля, правоохоронці ефективніше на нього реагують. 

У МВС розповіли про онлайн-інструменти для протидії домашньому насильству та пояснили їх переваги.

Подеколи телефонний дзвінок на гарячу лінію неможливий, або призведе до ескалації проявів насильства. І в такому випадку альтернативою є повідомлення у чат-боті МВС #ДійПротиНасильства, який діє двох у месенджерах:

• Чат-бот Telegram;
• Чат-бот Viber.

Чат-бот містить кілька розділів і за його допомогою можна:

• викликати поліцію та «швидку»;
• знайти координати найближчих соціальних служб та організацій, які можуть допомогти;
• зконтактуватися зі спеціалістами, які нададуть безкоштовну правову допомогу онлайн.

Крім того, у чат-боті є й інформаційний розділ, де можна дізнатися, що таке домашнє насилля, як йому протидіяти, та як може допомогти поліція.

У протидії домашньому насильству сприяє й офіційний мобільний застосунок Національної поліції України «MyPol». Одна з функцій додатку – миттєвий виклик поліції одним кліком. Особа, що потерпає від домашнього насильства, натискає кнопку SOS – і правоохоронці негайно отримують інформацію про особу та її місцезнаходження та забезпечують реагування.

Для свідків проявів домашнього насильства є опція «Повідомлення про правопорушення», де передбачена можливість прикріплення фотодоказів правопорушення.

1 листопада 2021 р. Верховний Суд у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду у справі № 2-41/2006 скасував ухвалу апеляційного суду, який необґрунтовано повернув апеляційну скаргу.

Рішенням районного суду задоволено позов стягувача до боржників про визнання будівництва самочинним, знесення самочинного будівництва, усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою та 1/3 частиною будинковолодіння, приведення житлового будинку до попереднього стану, визнання недійсним договору дарування кафетерію, свідоцтва про право власності, реєстраційного посвідчення, звільнення приміщень будинку

До суду від заступника начальника ВДВС надійшла мирова угода на стадії виконання рішення у вказаній справі.

Товариство оскаржило постанову Управління Держпраці у Тернопільській області про накладення штрафу у зв’язку з допущенням медичних працівників упродовж грудня 2018 ­– січня 2019 року до виконання трудових обов’язків без укладення трудових договорів (оформлених наказом) та без повідомлення до відповідного територіального органу фіскальної служби.

Про це повідомляє пресслужба Верховного Суду.

Суд першої інстанції, відмовляючи в позові, зокрема, керувався тим, що надавати медичні послуги можуть або медичні працівники, які перебувають у трудових відносинах із закладами охорони здоров’я, або фізичні особи – підприємці, які зареєстровані та одержали відповідну ліцензію в установленому законом порядку і можуть перебувати з цими закладами у цивільно-правових відносинах.

Суд апеляційної інстанції скасував рішення суду першої інстанції та позов задовольнив, мотивуючи тим, що предметом цивільно-правових угод у цій справі є взяття працівниками зобов’язань щодо надання кваліфікованої консультативно-лікувальної допомоги. Відсутність ліцензії у виконавців за цивільно-правовими угодами не є автоматичною підставою кваліфікувати відносини між ними та медичним закладом як трудові й не може бути підставою для нарахування штрафних санкцій.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду рішення суду апеляційної інстанції скасував, а рішення суду першої інстанції залишив у силі.

Суд зазначив, що медична допомога є професійною допомогою, таку допомогу повинні надавати особи, які відповідають єдиним кваліфікаційним вимогам, затвердженим Міністерством охорони здоров’я України.

Як вид господарської діяльності медична практика підлягає ліцензуванню і може надаватися закладами охорони здоров’я та фізичними особами – підприємцями, які мають відповідну ліцензію.

Суд зауважив, що заклад охорони здоров’я, який має ліцензію на надання медичної допомоги, має оформлювати трудові відносини з професійно підготовленими медичними працівниками або укладати цивільно-правові угоди з фізичними особами – підприємцями, які зареєстровані та одержали відповідну ліцензію в установленому законом порядку на надання медичної допомоги.

При цьому чинним законодавством не передбачено можливості укладати закладу охорони здоров’я цивільно-правових угод на надання медичної допомоги з будь-якими фізичними особами.

У цій справі суди попередніх інстанцій встановили, що Товариство мало ліцензію на надання медичних послуг, тоді як лікарі, з якими укладалися цивільно-правові угоди, відповідної ліцензії не мали, як не мали і статусу фізичної особи – підприємця.

Отже, Верховний Суд погодився з висновками суду першої інстанції про те, що лікарі фактично були допущені до роботи без укладення трудового договору (в силу вимог Закону він обов’язковий), що є порушенням ч. 1 ст. 24 КЗпП України.

Постанова Верховного Суду від 8 грудня 2021 року у справі № 500/652/19 (адміністративне провадження № К/9901/36361/19).

Сьогодні, 26 січня, Верховна Рада ухвалила Закон “Про внесення змін до Сімейного кодексу України (щодо збільшення мінімального розміру аліментів, що стягуються на дитину з інших членів сім’ї та родичів)” (законопроект № 3881).

Встановлено, що якщо місце проживання чи перебування батьків невідоме, або вони ухиляються від сплати аліментів, або не мають можливості утримувати дитину, дитині призначається тимчасова державна допомога з урахуванням матеріального стану сім’ї, у якій виховується дитина, але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Виплата тимчасової державної допомоги здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.

Якщо позов пред’явлений не до всіх зобов’язаних осіб, а лише до деяких з них, розмір аліментів визначається з урахуванням обов’язку всіх зобов’язаних осіб надавати утримання. При цьому сукупний розмір аліментів, що підлягає стягненню на одну дитину, має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини і не може бути менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

Мінімальний рекомендований сукупний розмір аліментів, що підлягає стягненню з інших членів сім’ї та родичів на одну дитину, становить розмір прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку і може бути присуджений судом у разі достатності заробітку (доходу) платника аліментів.

Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування, крім пункту 1 розділу І цього Закону, який набирає чинності з 1 січня 2022 року.

В ДПС нагадали, що порядок застосування програмних реєстраторів розрахункових операцій регулюється Порядком реєстрації, ведення реєстру та застосування програмних реєстраторів розрахункових операцій(Порядок № 317).

Порядок скасування реєстрації ПРРО встановлено розд. III Порядку № 317.

Так, відповідно до пп. 1, 2 розд. III Порядку № 317 реєстрація ПРРО діє до дати скасування реєстрації ПРРО, що здійснюється шляхом виключення його з реєстру програмних реєстраторів розрахункових операцій та закриття фіскального номера, який не підлягає використанню надалі.

Реєстрація ПРРО скасовується на підставі Заяви про реєстрацію програмних реєстраторів розрахункових операцій за формою № 1-ПРРО (ідентифікатор форми J/F 1316604) (додаток 1 до Порядку № 317) з позначкою «Скасування реєстрації», яка подається засобами Електронного кабінету чи засобами телекомунікацій, або на підставі Повідомлення про виявлення несправностей програмного реєстратора розрахункових операцій за формою № 2-ПРРО (ідентифікатор форми J1316701) (додаток 2 до Порядку № 317) з позначками «несправність» або «крадіжка пристрою чи компрометація ключа».

До подання Заяви про скасування реєстрації ПРРО суб’єкт господарювання має забезпечити передачу всіх копій створених ПРРО розрахункових документів з присвоєними їм у режимі офлайн фіскальними номерами до фіскального сервера, електронних фіскальних звітних чеків та повідомлень, передбачених Порядком № 317.

Пунктом 3 розд. III Порядку № 317 передбачено, що реєстрація ПРРО скасовується автоматично фіскальним сервером, якщо:

• до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань внесено запис про державну реєстрацію припинення юридичної особи або державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи – підприємця;

• щодо господарської одиниці, де використовується ПРРО, суб’єкт господарювання повідомив про такий об’єкт оподаткування контролюючий орган відповідно до вимог п. 63.3 ст. 63 ПК як про закритий або такий, що не експлуатується суб’єктом господарювання (повідомлення за ф. № 20-ОПП);

• щодо суб’єкта господарювання наявне судове рішення, що набрало законної сили, про ліквідацію у зв’язку з банкрутством або про припинення, що не пов’язане з банкрутством, про визнання недійсними установчих документів;

• стосовно фізичної особи – підприємця наявні дані про те, що особа померла, оголошена померлою, визнана недієздатною або безвісно відсутньою, чи її цивільну дієздатність обмежено;

• суб’єкта господарювання знято з обліку в контролюючих органах у інших випадках, передбачених ст. 67 ПКУ та Законом «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань».

Повідомлення про скасування реєстрації ПРРО направляється суб’єкту господарювання засобами Електронного кабінету із зазначенням підстав (п. 4 розд. III Порядку № 317).

З 25 січня українські дороги патрулюватимуть поліцейські «фантоми». Про це повідомили в департаменті комунікації МВС.

Зазначається, що це автомобілі патрульної поліції, які візуально не відрізнятимуться від інших автомобілів-учасників дорожнього руху. Насамперед – це пересувні комплекси фіксації швидкості транспортних засобів під час руху, які можуть фіксувати до 50 рухомих цілей одночасно.

«Фантоми» працюють на базі автомобіля Skoda Kodiaq та інтегрованої системи контролю швидкості рухомих транспортних засобів, зчитування та розпізнавання номерних знаків із подальшою перевіркою в базах даних.

“У разі автоматичної фіксації автомобілем-«фантом» порушень на дорозі, дані відправляються до системи автоматичної фіксації. Після чого автоматично формується постанова про адміністративне правопорушення. Уповноважений поліцейський, проаналізувавши отримані матеріали, виносить адміністративну постанову з накладанням кваліфікованого електронного підпису. Тобто унеможливлюється людський фактор і таку постанову неможливо підробити”, – пояснили в міністерстві.

Також зазначається, що на таких автомобілях несуть службу поліцейські у форменому одязі та зі службовими посвідченнями, тому вони можуть зупиняти автомобілі порушників.

“Але це буде стосуватись найзухваліших і найнебезпечніших порушень ПДР, які будуть помічати інспектори під час патрулювання. Наприклад, проїзд на заборонний сигнал світлофора чи перетин подвійної суцільної смуги руху, коли це могло призвести до суттєвих наслідків”, – йдеться в повідомленні.

Неповідомлення нотаріусом спадкоємця про заповіт є поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини.

Відповідну постанову Верховного Суду у справі № 703/4978/19 (провадження № 61-13783св21) було прийнято 22 грудня 2021 року, повідомляє пресслужба суду.

Обставини справи

Позивач після смерті батька не звернувся у встановлений законом строк до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини. Згодом він дізнався про заповіт батька, після чого звернувся до нотаріуса із такою заявою. Однак нотаріус відмовив позивачеві через пропуск строку для прийняття спадщини, тому позивач просив суд визначити йому додатковий строк для цього.

Суд першої інстанції частково задовольнив позов, визначив додатковий строк для подання до нотаріальної контори заяви про прийняття спадщини.

Апеляційний суд скасував рішення районного суду та відмовив у задоволенні позову, мотивуючи це тим, що незалежно від наявності заповіту позивач є спадкоємцем першої черги за законом і відсутність відомостей про існування заповіту ніяким чином не впливала на його волевиявлення щодо подання заяви про прийняття спадщини за законом.

Позиція Верховного Суду

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду скасував постанову апеляційного суду та залишив у силі рішення суду першої інстанції, зробивши такі правові висновки.

Позивач є спадкоємцем першої черги за законом, на час смерті спадкодавця з ним не проживав, заяви про прийняття спадщини або відмови від неї у визначений законом строк не подавав, про смерть батька був достовірно обізнаний і не заперечував, що не мав наміру оформлювати спадкові права після його смерті за законом.

Згідно із ч. 1 ст. 1269, ч. 1 ст. 1270 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, у строк шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини, має подати нотаріусу або уповноваженій на це посадовій особі заяву про прийняття спадщини.

Таким чином, право на спадщину виникає з моменту її відкриття і закон зобов’язує спадкоємця, який постійно не проживав зі спадкодавцем, у шестимісячний строк подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини.

Згідно зі ст. 1272 ЦК України поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є причини, які пов’язані з об’єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.

Оскільки позивач не знав про заповіт, а нотаріус про заповіт йому не повідомив, то суд першої інстанції правильно вказав на те, що нотаріус на порушення Закону «Про нотаріат», п. 2.2 гл. 9, пунктів 2.2 і 3.2 гл. 10 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції від 22 лютого 2012 року № 296/5, не вчинив дій для розшуку спадкоємця, зокрема й засобами публічного оголошення або повідомлення у пресі, якщо йому не було відомо про місце проживання або місце роботи спадкоємця.

Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність об’єктивних, непереборних, істотних труднощів для подання позивачем заяви про прийняття спадщини в межах передбаченого законодавством строку, зокрема те, що він не проживав спільно зі спадкодавцем, не мав спільного побуту, не знав про заповіт на своє ім’я і дізнався про нього вже після спливу передбаченого законом строку для прийняття спадщини, нотаріус про заповіт позивача не повідомив, що свідчить про поважність причини пропуску такого строку.

У разі виникнення спору щодо права власності на нерухоме майно перед позивачем постає завдання обрання ефективного способу захисту, а перед відповідачем – побудови ефективної стратегії захисту свого права.

Експерти Офісу протидії рейдерству роз’яснили, що під час розв’язання цих завдань можуть стати у пригоді правові позиції, сформульовані Великою Палатою Верховного Суду з урахуванням положень щодо державної реєстрації речових прав на нерухоме майно.

Добросовісність набувача нерухомого майна, який покладався на дані Державного реєстру речових прав на нерухоме майно

У постанові від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 Велика Палата Верховного Суду дійшла, зокрема, таких висновків:

1. Якщо спірне майно є об’єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача крім приписів статті 388 Цивільного кодексу (далі – ЦК України) слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини першої статті 2 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень – це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі – Державний реєстр прав).

Отже, добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі прав.

2. За відсутності в Державному реєстрі прав відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень.

3. Відомості з Державного реєстру прав презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тож добросовісний набувач не повинен перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна, а може діяти, покладаючись на такі відомості, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей.

4. Пред’явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права.

Витребування нерухомого майна як ефективний спосіб захисту в разі наявності державної реєстрації права власності за відповідачем

У постанові від 09.11.2021 у справі № 466/8649/16-ц Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків:

1. Ефективність віндикаційного позову забезпечується саме наявністю державної реєстрації права власності за відповідачем, оскільки за відсутності такої реєстрації судове рішення про задоволення віндикаційного позову не є підставою для державної реєстрації права власності за позивачем.

Тому позовна вимога про скасування державної реєстрації права власності відповідача суперечить позовній вимозі про витребування нерухомого майна.

2. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 4 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» право власності підлягає державній реєстрації. Задоволення позовної вимоги про скасування державної реєстрації права власності суперечить зазначеній імперативній вимозі закону, оскільки виконання судового рішення призведе до прогалини в Державному реєстрі прав в частині належності права власності на спірне майно.

Отже, замість скасування неналежного запису про державну реєстрацію до Державного реєстру прав має бути внесений належний запис про державну реєстрацію права власності позивача. Такий запис вноситься на підставі судового рішення про задоволення віндикаційного позову.

У постанові від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц Велика Палата Верховного Суду зауважила, що:

1. Належним відповідачем за позовом про витребування від (стягнення з) особи земельної ділянки є особа, за якою зареєстроване право власності на таку ділянку. Якщо земельною ділянкою неправомірно заволодів відповідач, то віндикаційний позов відповідає належному способу захисту прав позивача.

2. Власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.

Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

3. Визнання недійсним державного акта не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку та для її витребування з чужого володіння.

4. Пред’явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права.

5. Під час розгляду справи за позовною вимогою про застосування належного способу захисту (зокрема у спорі за віндикаційним позовом) відмова в позові з тих мотивів, що державний акт, рішення про державну реєстрацію, відомості чи запис про державну реєстрацію права на майно не визнані недійсними, або що вони не оскаржені, відповідні позовні вимоги не пред’явлені, не допускається.

Визнання за покупцем майнових прав права власності на проінвестоване (оплачене) ним майно як ефективний спосіб захисту

У постанові від 14.09.2021 року у справі № 359/5719/17 Велика Палата Верховного Суду зауважила, що:

1. Нормами законодавства встановлено первинний спосіб набуття права власності на річ, на яку раніше не було і не могло бути встановлене право власності інших осіб. Саме інвестор як особа, за кошти якої і на підставі договору з яким був споруджений об’єкт інвестування, є особою, якою набувається первісне право власності на новостворений об’єкт інвестування.

2. Інвестор після виконання умов інвестування набуває майнові права (тотожні праву власності) на цей об’єкт і після завершення будівництва об’єкта нерухомості набуває права власності на об’єкт інвестування як первісний власник шляхом проведення державної реєстрації речових прав на зазначений об’єкт за собою.

У постанові від 14.12.2021 у справі № 344/16879/15-ц Велика Палата Верховного Суду зауважила, що:

1. Укладаючи договір купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно, покупець отримує речове право, яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно в майбутньому.

2. Після завершення будівництва та здачі будинку в експлуатацію квартира як окремий об’єкт цивільних правовідносин ще не існує і набуває юридично статусу об’єкта цивільних правовідносин лише після державної реєстрації, здійсненої відповідно до чинного законодавства.

Право власності на нерухоме майно виникає з моменту прийняття його в експлуатацію, якщо таке передбачено законом чи договором, а повноцінним об’єктом у розумінні ЦК України такий об’єкт стає після його державної реєстрації, оскільки жодних виключень щодо необхідності державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухомі речі для новоствореної речі, якою є квартира в новозбудованому будинку, цивільне законодавство не містить.

3. З огляду на те, що у випадку набуття права власності на новостворене нерухоме майно саме інвестор набуває первинне право власності, на яке раніше не було і не могло бути зареєстроване право власності інших осіб, віндикація не може бути застосована.

Ефективним і належним способом захисту прав інвестора у такому випадку буде визнання права власності на підставі статті 392 ЦК України.

Тобто у тих випадках, коли об’єкт нерухомості вже збудований і прийнятий в експлуатацію, проте покупцем не отримані правовстановлюючі документи у зв’язку з порушенням продавцем за договором купівлі-продажу майнових прав на нерухоме майно взятих на себе договірних зобов’язань щодо передання всіх необхідних документів для оформлення права власності на квартиру, вартість якої сплачена покупцем в повному обсязі, та у разі невизнання продавцем права покупця на цю збудовану квартиру може мати місце звернення до суду з вимогою про визнання за покупцем права власності на проінвестоване (оплачене) ним майно відповідно до статті 392 ЦК України.

22 січня набрала чинності урядова постанова від 19 січня 2022 року № 35 «Про затвердження Порядку консервації земель».

Затверджений Порядок визначає організаційні засади щодо консервації деградованих і малопродуктивних земель, в тому числі земель запасу, земельних ділянок, господарське використання яких є екологічно небезпечним та економічно неефективним, а також техногенно забруднених земельних ділянок, на яких неможливо одержати екологічно чисту продукцію, а перебування людей на таких земельних ділянках є небезпечним для їх здоров’я (далі – консервація земель).

Консервація земель здійснюється шляхом припинення чи обмеження їх господарського використання у порядку, передбаченому законодавством, на визначений строк та залуження, заліснення або ренатуралізації.

Консервація земель здійснюється за наявності:

• деградованих земель, зокрема земельних ділянок, поверхня яких порушена внаслідок землетрусів, зсувів, карстоутворення, повеней, добування корисних копалин, незаконної зміни рельєфу, та земельних ділянок з еродованими, перезволоженими, з підвищеною кислотністю або засоленістю, із забрудненими хімічними речовинами ґрунтами;

• малопродуктивних земель, зокрема земель, ґрунти яких характеризуються негативними природними властивостями, низькою родючістю;

• техногенно забруднених земель, зокрема радіаційно небезпечних, радіоактивно забруднених земель або земель, забруднених важкими металами та іншими хімічними елементами.

Під час віднесення земель до деградованих, малопродуктивних і техногенно забруднених враховуються орієнтовні показники, що характеризують ґрунтові властивості і зумовлюють необхідність консервації земель за природно-сільськогосподарськими зонами.

Консервація земель здійснюється незалежно від форми власності земельної ділянки за ініціативою її власника або на підставі відповідного подання територіальних органів Держгеокадастру та/або територіальних органів Держекоінспекції.

Консервація земель державної та комунальної власності здійснюється за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, що здійснюють розпорядження земельними ділянками державної та комунальної власності відповідно до повноважень, визначених статтею 122 Земельного кодексу.

Консервація земель приватної власності здійснюється за рішенням відповідної сільської, селищної, міської ради, на території якої розташована земельна ділянка, на підставі договору про консервацію земель.

Договір про консервацію земель приватної власності укладається між власником земельної ділянки та відповідною сільською, селищною, міською радою у письмовій формі і містить такі відомості про земельну ділянку:

• кадастровий номер (за наявності);

• місце розташування та розмір;

• вид і спосіб консервації земель;

• вартість і строк консервації земель.

Інші умови договору визначаються за згодою сторін.

Під час проведення заходів з державного нагляду (контролю) за використанням та охороною земель земельних ділянок територіальні органи Держгеокадастру та/або територіальні органи Держекоінспекції видають власнику земельної ділянки припис щодо усунення виявлених порушень вимог законодавства з питань, що належать до їх компетенції, а також протягом десяти днів письмово повідомляють уповноваженим органам про потребу у здійсненні консервації земель державної або комунальної власності, а сільським, селищним, міським радам – земель приватної власності.

Консервація земель незалежно від форми власності здійснюється відповідно до робочого проекту землеустрою щодо консервації земель (далі – проект консервації земель), яким визначаються види, способи консервації земель, строк консервації, напрями використання земель, межі земельних ділянок, на яких здійснюється консервація земель.

Замовником проекту консервації земель, а також робіт із проведення необхідних обстежень, вишукувань та інших робіт, необхідних для здійснення консервації, можуть бути органи виконавчої влади, Рада міністрів АР Крим, органи місцевого самоврядування, землевласники.

Проект консервації земель розробляється суб’єктом господарювання, що є виконавцем робіт із землеустрою відповідно до Закону “Про землеустрій”, згідно з договором про розроблення проекту консервації земель, укладеним між замовником і розробником документації із землеустрою.

Проект консервації земель розробляється відповідно до завдання щодо складення проекту консервації земель, затвердженого замовником.

Затверджений проект консервації земель в електронній формі подається розробником документації із землеустрою до територіального органу Держгеокадастру для забезпечення його зберігання в місцевому фонді документації із землеустрою.

У разі зміни внаслідок консервації земель відомостей про земельну ділянку такі відомості вносяться до Державного земельного кадастру на підставі відповідної документації із землеустрою відповідно до Порядку ведення Державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів від 17 жовтня 2012 р. № 1051.

Після закінчення строку консервації земель державної та комунальної власності, визначеного проектом консервації земель, уповноважений орган приймає рішення про повернення земельної ділянки до господарського використання.

Після закінчення строку консервації земельної ділянки приватної власності, визначеного проектом консервації земель та договором про консервацію земель, відповідна сільська, селищна, міська рада приймає рішення про повернення земельної ділянки до господарського використання.

Після повернення земельної ділянки до господарського використання у разі потреби зміна її цільового призначення здійснюється в установленому порядку.

На час здійснення консервації земель зміна цільового призначення земельної ділянки та її господарське використання, крім передбаченого проектом консервації земель, забороняється.

Верховний Суд оприлюднив дайджест судової практики Верховного Суду у справах із договору оренди землі.

У дайджесті зібрано сотні найважливіших правових позицій із договору оренди землі, сформованих Великою Палатою ВС, Касаційним господарським судом, Касаційним цивільним судом і Касаційним адміністративним судом у складі ВС за період роботи із 2018 року по 2021 рік, повідомляє пресслужба суду.

Дайджест дає змогу зрозуміти та застосувати основні правові підходи Верховного Суду до вирішення проблем, які виникають у судовій практиці, зокрема, щодо:

• особливостей правового статусу орендодавців, орендарів, суборендарів;

• оцінювання судом істотних умов договору оренди землі, зокрема стосовно орендної плати, нормативної грошової оцінки земельної ділянки, цільового призначення земельної ділянки, строку дії договору, та застосування принципу свободи договору;

• особливостей укладення договорів оренди землі приватної, державної та комунальної власності, всіх інших етапів розвитку договірних відносин: зміни, припинення та розірвання договору оренди землі. Окрему увагу приділено судовим спорам із поновлення та продовження договору оренди землі;

• відповідальності в договірних і позадоговірних зобов’язаннях із користування землею, застосування санкцій за договором оренди землі, стягнення коштів за фактичне використання земельної ділянки без укладення договору оренди;

• особливостей оренди землі фермерськими господарствами, а також визначення ВП ВС належної юрисдикції спорів із договору оренди землі фермерськими господарствами;

• актуальних питань захисту публічних інтересів органами Держгеокадастру, прокуратурою у відносинах, пов’язаних з орендою землі.

Окрім цього, у дайджесті акцентовано на відносинах із землеустрою при укладенні договору оренди землі, державній реєстрації права оренди земельної ділянки та договору оренди землі.

6 жовтня 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 362/3043/18 залишив без задоволення касаційну скаргу позивача, який не обґрунтував розміру сум, які має відшкодувати заподіювач шкоди.

Закрите акціонерне товариство звернулося до суду із позовом до винуватця ДТП про відшкодування майнової шкоди.

Рішенням міськрайонного суду позов задоволено частково, оскільки внаслідок ДТП, яка сталася із вини відповідача, пошкоджено транспортний засіб позивача, а тому, в силу вимог ст. 1194 Цивільного кодексу України, відповідач зобов’язаний відшкодувати позивачу різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).

Постановою апеляційного суду рішення міськрайонного суду скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено, з тих мотивів, що страховик заподіювача шкоди та потерпіла особа визнали за взаємною домовленістю суму, яку має отримати потерпіла особа у зв’язку із пошкодженням майна, не керуючись при цьому, актами оцінки майна. Позивачем не доведено розміру сум, які відповідно до законодавством має відшкодувати заподіював шкоди у разі недостатності суми страхового відшкодування, тобто ту обставину, що розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика.

У касаційній скарзі позивач зазначав, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував положення ст. 1194 ЦК України.

Верховний Суд вказав, що у цій справі потерпіла особа та страховик визначили розмір страхового відшкодування шляхом укладення двостороннього договору про врегулювання страхового випадку, тому експертиза (оцінка) для визначення розміру шкоди до здійснення страхового відшкодування не проводилася.

Такі дії потерпілої особи та страховика відповідають положенням п. 36.2 ст. 36 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» №1961-IV, на підставі якої страховик має право здійснювати виплати без проведення експертизи, якщо за результатами проведеного ним огляду пошкодженого майна страховик і потерпілий досягли згоди про розмір та спосіб здійснення страхового відшкодування і не наполягають на проведенні оцінки, експертизи пошкодженого майна.

Однак згідно з принципом рacta non obligant nisi gentes inte quas inita (договори не зобов’язують нікого, крім осіб, які в них беруть участь), домовленістю між двома сторонами не може бути збільшено обсяг відповідальності третьої особи, не сторони такого договору.

Обсяг відповідальності страхувальника обмежений різницею між фактичним розміром завданої шкоди і сумою страхового відшкодування, яка підлягала визначенню відповідно до п. 22.1 ст. 22 Закону № 1961-IV, тобто розміром оціненої шкоди, заподіяної внаслідок ДТП життю, здоров’ю, майну третьої особи, а не визначеної за домовленістю між потерпілим та страховиком.

Отже, Верховний Суд дійшов висновку, що суд апеляційної інстанції правильно визначив, що позивач не довів розміру сум, які відповідно до законодавства має відшкодувати заподіювач шкоди у разі недостатності суми страхового відшкодування, тобто ту обставину, що розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика.

Набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку виготовлення Державного Прапора України» від 20 жовтня 2021 р. № 1081, яким встановлено вимоги до виготовлення Державного Прапора України, що використовується під час військового поховального ритуалу.

Зокрема полотнища Державного Прапора України виготовляються з атласної тканини та повинні відповідати вимогам, установленим розділом 4 «Загальні технічні вимоги» ДСТУ 4512:2006 «Державний прапор України. Загальні технічні умови».

Лицьова і зворотна сторони Державного Прапора України повинні бути ідентичними.

Під час виготовлення Державного Прапора України забезпечується співвідношення ширини полотнища до його довжини – 2:3.

Полотнища Державного Прапора України виготовляються за такими розмірами:

– 160 х 240 сантиметрів – для стандартної труни;

– 200 х 300 сантиметрів – для цинкової труни.

Допустимі відхили від розмірів полотнища завширшки та завдовжки повинні бути не більшими ніж ± 2 відсотки.

Забороняється на полотнищі Державного Прапора України розміщувати будь-які прикраси, емблеми, позначки, літери, слова, цифри, зображення та малюнки будь-якого характеру.

На національному порталі з розвитку підприємництва «Дія.Бізнес» з’явився новий сервіс – інструмент для аналізу стану українського бізнесу на основі відкритих даних.

«Наразі працюють два модулі сервісу – аналітика щодо кількості юридичних осіб і ФОП та кількості державних перевірок бізнесу за різними параметрами. Користувачі можуть обирати різні фільтри та отримувати аналітику в зручному вигляді. Сервіс поки що тестується. Надалі планується опублікування модулів з аналітикою про експорт/імпорт товарів, робіт та послуг, податки, фінансовий стан бізнесу, кредитування, ліцензування, публічні закупівлі та інші сфери діяльності малого й середнього підприємництва», – пояснили у Міністерстві цифрової трансформації.

На національному порталі з розвитку підприємництва «Дія.Бізнес» з’явився новий сервіс – інструмент для аналізу стану українського бізнесу на основі відкритих даних.

«Наразі працюють два модулі сервісу – аналітика щодо кількості юридичних осіб і ФОП та кількості державних перевірок бізнесу за різними параметрами. Користувачі можуть обирати різні фільтри та отримувати аналітику в зручному вигляді. Сервіс поки що тестується. Надалі планується опублікування модулів з аналітикою про експорт/імпорт товарів, робіт та послуг, податки, фінансовий стан бізнесу, кредитування, ліцензування, публічні закупівлі та інші сфери діяльності малого й середнього підприємництва», – пояснили у Міністерстві цифрової трансформації.

Набрала чинності постанова Правління Національного банку України «Про внесення змін до Положення про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення колекторськими компаніями законодавства про захист прав споживачів фінансових послуг» від 21 січня 2022 р. № 6.

Змінами до Положення, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 9 липня 2021 р. № 78, передбачено, що Правління має право делегувати повноваження щодо застосування до колекторської компанії заходів впливу за порушення законодавства щодо врегулювання простроченої заборгованості Комітету з питань нагляду та регулювання діяльності ринків небанківських фінансових послуг.

Як повідомив НБУ, Комітет матиме право, зокрема:

– направити кредитодавцю, новому кредитору та/або колекторській компанії письмове застереження з вимогою про усунення виявленого порушення та/або вжиття заходів для недопущення такого порушення в подальшій діяльності;

– накласти штраф на кредитодавця, нового кредитора та/або колекторську компанію;

– тимчасово заборонити колекторській компанії здійснювати врегулювання простроченої заборгованості;

– виключити відомості про колекторську компанію з реєстру колекторських компаній;

– тимчасово зупинити або відкликати (анулювати) ліцензію кредитодавця – небанківської фінансової установи, нового кредитора – небанківської фінансової установи на провадження діяльності з надання фінансових послуг.

1. Спори з податківцями: практика Верховного Суду у 2021

Світлана Рудюк, юристка Legal House, розглянула справи, в яких ВС підтримав позицію платників податків

Детальніше

2. Цікаві позиції Верховного Суду в цивільних справах 2021 року

Дмитро Монастирський, адвокат Asters, дослідив відповідну судову практику

Детальніше

3. ТОП-10 знакових для бізнесу рішень Верховного Суду у 2021 році

Ксенія Прохур (Погружальська), старший юрист практики вирішення спорів Baker McKenzie, та Наталія Ліпська, молодший юрист практики вирішення спорів Baker McKenzie, дослідили відповідну судову практику

Детальніше

4. Договір оренди: практика Верховного Суду 2021

Марія Бутіна, юрист адвокатського об’єднання «UniMinds», проаналізувала судову практику

Детальніше

5. Практика Верховного Суду 2021 у сфері господарського договірного права

Детально висновки Верховного Суду розглянула Юлія Савченко, юрист юридичної фірми “Астерс”

Детальніше

6. Поділ майна подружжя: що враховує суд

Галина Лефор, адвокат юридичної фірми “Ілляшев та Партнери”, висвітлила зазначену тему

Детальніше

7. Процедурні порушення під час податкової перевірки: актуальна судова практика

Мова піде про процедурні порушення, які часто допускають перевіряючі як до, так і під час податкової перевірки

Детальніше

8. Податкова перевірка: що треба робити і від яких дій утриматись?

Матеріал підготувала Вікторія Вова, молодший юрист АО «Вдовичен та партнери»

Детальніше

9. ТОП-5 актуальних позицій Верховного Суду у сфері земельних відносин та захисту права власності

Матеріал підготувала Олена Проценко, адвокат, спеціалізація – судова практика

Детальніше

10. Порушення правил карантину: топ-10 судових рішень

Матеріал підготував Денис Євтющенков, адвокат

Детальніше

11. Захист бізнесу в Україні. Судова практика 2021 року

Матеріал підготували керуючий партнер АО SLA Attorneys Вадим Іванов і адвокат АО SLA Attorneys Роман Луцько

Детальніше

Як відомо, проживання однією сім’єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов’язків подружжя.

Разом з тим, Сімейний кодекс України, який набрав чинності 1 січня 2004 року, передбачає можливість, за певних обставин, надати набутому у період проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу майну статус спільного сумісного майна подружжя зі всіма юридичними наслідками, що застосовні до такого майна, згідно з Главою 8 Сімейного кодексу України.

Оскільки Кодекс про шлюб та сім’ю такого поняття не знав та аналогічних норм не містив, норми Сімейного кодексу України (стаття 74) не застосовуються щодо відносин фактичного подружжя до 1 січня 2004 року. Тобто майно можна визнати спільною сумісною власністю фактичного подружжя лише при умові, що таке майно було набуте після 1 січня 2004 року. Саме така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 24.01.2020 року у справі № 546/912/16-ц.

Майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об’єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім’ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об’єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

У зв’язку із цим під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім’єю, слід установити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці (зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 23.09. 2015 року у справі № 6-1026цс15).

Критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: час набуття, джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте); мета придбання.

Необхідно враховувати, що положення статті 74 Сімейного кодексу України не поширюється на випадки, коли чоловік та жінка перебувають у будь-якому іншому шлюбі і між ними не склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.

Обов’язковою умовою для визнання чоловіка та жінки такими, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, крім власне факту спільного проживання, є наявність спільного бюджету, спільного харчування, купівлі майна для спільного користування, участі у спільних витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин.

Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду у постанові від 14.07.2020 року у справі № 552/5693/18 окреслив основні критерії надання такому майну статусу спільного сумісного, а також виклав інші нюанси таких справ, які заслуговують на увагу. Зокрема, Верховний Суд зазначив:

1) при наданні майну статусу спільного сумісного (якщо особи проживають сім’єю без укладення шлюбу) враховується, що майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім’ї – якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Тобто суд має встановити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці. А спільною працею осіб вважаються їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття такого майна, або ж ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету;

2) при застосуванні статті 74 Сімейного кодексу України важливо врахувати, щоб особи не перебували у будь-якому іншому шлюбі на цей час, та що між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.

Для визнання осіб такими, що проживають однією сім’єю, крім факту спільного проживання, важливі також: наявність спільного бюджету, спільного харчування, купівлі майна для спільного користування; участь у спільних витратах на утримання житла, його ремонт; надання взаємної допомоги; наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням; інші обставини, які засвідчують реальність сімейних відносин.

У вказаній судовій справі позивачкою були надані до матеріалів справи такі докази як довідки, акти, квитанції, світлини за різний період часу, на яких зафіксовані події у колі сім`ї, спільний відпочинок, поїздки, крім того, з матеріалів справи вбачається, що у період спільного проживання однією сім’єю, вони обоє працювали, продали спільну квартиру, одержували пенсію, мали депозитні вклади. Було залучено багато свідків, що давали показання на користь жінки. Всі ці докази визнані судом достатніми для встановлення факту проживання однією сім’єю та надання майну статусу спільного сумісного майна подружжя.

Враховуючи викладене, Верховний Суд погодився з висновком суду апеляційної інстанції про те, що спірне майно, а саме квартира, автомобіль та грошові кошти на рахунках, є спільною сумісною власністю сторін, оскільки набуті у період їх спільного проживання: сторони працювали, одержували доходи, які об’єднували для ведення спільного господарства та набуття спільного майна, його ремонту та утримання.

Що стосується судової практики про встановлення факту проживання чоловіком та жінкою однією сім’єю без реєстрації шлюбу, то вона є настільки різною, що інколи вже не зрозуміло – які саме докази слід надати суду для встановлення вказаного факту.

Так, цікавим є висновок Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду, викладений у постанові від 14.02.2018 року у справі № 129/2115/15-ц, відповідно до якого показання свідків не можуть бути єдиною підставою для встановлення факту проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу.

У цій справі чоловіком до жінки було подано позов про встановлення юридичного факту проживання однією сім’єю, визнання нерухомого майна об’єктом спільної сумісної власності подружжя, поділ спільного сумісного майна, встановлення порядку користування земельною ділянкою подружжя. Вимоги позивача були вмотивовані тим, що з лютого 1989 року до 2010 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, а після розлучення з 2010 року по 2015 рік проживали як подружжя без реєстрації шлюбу. До укладення шлюбу відповідачу належав на праві приватної власності недобудований житловий будинок, який під час шлюбу спільними коштами та працею подружжя було добудовано та відремонтовано, в результаті чого його вартість збільшилась. Місцевий та апеляційний суд визнали факт проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу, а Касаційний цивільний суд скасував попередні рішення, посилаючись на те, що для встановлення факту спільного проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу та визнання майна спільною сумісною власністю необхідні докази: ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання іншого майна в інтересах сім’ї. Вказані обставини місцевим судом не встановлено, а покази свідків не можуть бути єдиною підставою для встановлення вказаного факту.

Часто трапляються випадки, коли подружжя після розірвання шлюбу продовжує проживати в одному будинку/квартирі, виховує спільних дітей та веде спільне господарство, або повністю розриває всі відносини і тільки в силу обставин залишається проживати під одним дахом. У такому разі для встановлення факту проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу (після розлучення) необхідні докази сімейних відносин (наявність спільного бюджету, участь у спільних витратах на харчування та утримання житла тощо). Саме така правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 10.10.2019 року у справі № 748/897/18.

Слід звернути увагу, що визнання відповідачем факту перебування у фактичних шлюбних відносинах не завжди передбачає позитивне рішення суду і, відповідно, визнання майна спільною сумісною власністю.

Так, у постанові від 15.07.2020 року у справі № 524/10054/16 Верховний Суд України у складі Касаційного цивільного суду вказав, що саме по собі визнання відповідачем факту проживання без реєстрації шлюбу не є однозначною підставою для його задоволення, суд повинен дослідити всі обставини справи.

Так, у вказаній справі з метою знизити свої боргові зобов’язання та не дати банку можливості звернути стягнення на предмет іпотеки (належну квартиру), дружина звернулась до суду з позовом про встановлення факту проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу та визнання права власності на частку у спільному майні подружжя. Незважаючи на те, що відповідач позов визнав, апеляційний суд в позові відмовив. Касаційний цивільний суд, залишаючи без змін постанову суду апеляційної інстанції, вказав, що належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім’єю без реєстрації шлюбу є, зокрема: свідоцтва про народження дітей; довідки з місця проживання; свідчення свідків; листи ділового та особистого характеру тощо; свідоцтво про смерть одного із «подружжя»; свідоцтва про народження дітей, в яких чоловік у добровільному порядку записаний як батько; виписки з погосподарських домових книг про реєстрацію чи вселення; докази про спільне придбання майна як рухомого, так і нерухомого (чеки, квитанції, свідоцтва про право власності); заяви, анкети, квитанції, заповіти, ділова та особиста переписка, з яких вбачається, що «подружжя» вважали себе чоловіком та дружино?, піклувалися один про одного; довідки житлових організацій, сільських рад про спільне проживання та ведення господарства.

Таким чином, суди не вправі покласти в основу свого рішення лише факт визнання позову відповідачем, не дослідивши при цьому обставин? справи, повинно мати місце не лише визнання позову, а й законні підстави для задоволення позову.

Слід також звернути увагу, що спільний відпочинок, пересилання коштів, без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов’язків, не свідчать про проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу та не дають підстав для визнання придбаного у цей період майна спільною сумісною власністю. Саме такі висновки викладені в постановах Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 27.02.2019 року у справі № 522/25049/16-ц та від 15.08.2019 року у справі № 588/350/15-ц.

Підсумовуючи викладене, можна прийти висновку, що набуте у фактичних шлюбних відносинах майно можна визнати спільною сумісною власністю і поділити в рівних частках, якщо довести належними та допустимими доказами факт проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу та обставини придбання майна – в період спільного проживання, за спільні кошти та для спільного користування.

Маючи великий професійний досвід представництва інтересів у сімейних спорах, вважаю, що така категорія справ є досить складною, вимагає ретельної підготовки позовної заяви, доказової бази чи, навпаки, відстоювання позиції невизнання позовних вимог. А тому, доцільним і необхідним у таких випадках буде своєчасне звернення за якісною правничою допомогою.

Українці у цей страшний стали часто звертатися із запитаннями щодо можливості перетнути кордон, тому надаємо невеличке роз’яснення.
Отже, на період воєнного стану чоловікам- громадянам України від 18 до 60 років
ОБМЕЖЕНО ВИЇЗД ЗА МЕЖІ УКРАЇНИ .
Але необхідно зазначити, що наразі продовжують діяти приписи статті 23 Закону України”Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію”.
ЩО ЦЕ ОЗНАЧАЄ?
Законом передбачені виключення на які не розповсюджуються обмеження, а саме:

особи, які мають:
▪️посвідчення про відстрочку від призову та повідомлення про зарахування на спеціальний військовий облік, або
▪️висновок військово-лікарської комісії про непридатність.

Також обмеження щодо перетину кордону у воєнний час не стосуються наступних осіб:
▪️на утриманні яких перебувають троє і більше дітей віком до 18 років, або
▪️які самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років, або
▪️на утриманні яких є дитина з інвалідністю.
А також тих, хто є:
▪️усиновителем
▪️опікуном, або
▪️чиї близькі родичі загинули або зникли безвісти під час проведення антитерористичної операції.

Українці у цей страшний стали часто звертатися із запитаннями щодо можливості перетнути кордон, тому надаємо невеличке роз’яснення.
Отже, на період воєнного стану чоловікам- громадянам України від 18 до 60 років
ОБМЕЖЕНО ВИЇЗД ЗА МЕЖІ УКРАЇНИ .
Але необхідно зазначити, що наразі продовжують діяти приписи статті 23 Закону України”Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію”.
ЩО ЦЕ ОЗНАЧАЄ?
Законом передбачені виключення на які не розповсюджуються обмеження, а саме:

особи, які мають:
▪️посвідчення про відстрочку від призову та повідомлення про зарахування на спеціальний військовий облік, або
▪️висновок військово-лікарської комісії про непридатність.

Також обмеження щодо перетину кордону у воєнний час не стосуються наступних осіб:
▪️на утриманні яких перебувають троє і більше дітей віком до 18 років, або
▪️які самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років, або
▪️на утриманні яких є дитина з інвалідністю.
А також тих, хто є:
▪️усиновителем
▪️опікуном, або
▪️чиї близькі родичі загинули або зникли безвісти під час проведення антитерористичної операції.

Українці у цей страшний стали часто звертатися із запитаннями щодо можливості перетнути кордон, тому надаємо невеличке роз’яснення.
Отже, на період воєнного стану чоловікам- громадянам України від 18 до 60 років
ОБМЕЖЕНО ВИЇЗД ЗА МЕЖІ УКРАЇНИ .
Але необхідно зазначити, що наразі продовжують діяти приписи статті 23 Закону України”Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію”.
ЩО ЦЕ ОЗНАЧАЄ?
Законом передбачені виключення на які не розповсюджуються обмеження, а саме:

особи, які мають:
▪️посвідчення про відстрочку від призову та повідомлення про зарахування на спеціальний військовий облік, або
▪️висновок військово-лікарської комісії про непридатність.

Також обмеження щодо перетину кордону у воєнний час не стосуються наступних осіб:
▪️на утриманні яких перебувають троє і більше дітей віком до 18 років, або
▪️які самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років, або
▪️на утриманні яких є дитина з інвалідністю.
А також тих, хто є:
▪️усиновителем
▪️опікуном, або
▪️чиї близькі родичі загинули або зникли безвісти під час проведення антитерористичної операції.

Закон України “Про внесення змін до деяких законів України щодо звільнення від військової служби осіб з інвалідністю та осіб, які доглядають за особами з інвалідністю і хворими дітьми”який набрав чинності 21.03.2022 року, спростив звільнення від військової служби осіб з інвалідністю та осіб, які доглядають за особами з інвалідністю і хворими дітьми.
Зокрема, від військової служби (строкової, під час особливого періоду та мобілізації) звільняються:
– військовозобов’язані визнані в установленому порядку особами з інвалідністю ;  -військовозобов’язані, які доглядають за особами з інвалідністю та недієздатними;  -військовозобов’язані, які утримують дітей з інвалідністю, дітей, хворих на тяжкі перинатальні ураження нервової системи, тяжкі вроджені вади розвитку, рідкісні орфанні захворювання, онкологічні, онкогематологічні захворювання, дитячий церебральний параліч, тяжкі психічні розлади, цукровий діабет I типу (інсулінозалежний), гострі або хронічні захворювання нирок IV ступеня, дітей, які отримали тяжку травму, потребують трансплантації органа, потребують паліативної допомоги, при перетині ними держаного кордону України за умов правового режиму надзвичайного або воєнного стану а також посилення контролю за виїздом за межі України, дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, які не досягли 18 років та проживають або зараховані до закладів різних типів, дітей, які не мають такого статусу, дітей, які виховуються в прийомних сім’ях, дитячих будинках сімейного типу, під опікою, піклуванням в умовах введення на території України надзвичайного або військового стану.  Відповідні зміни внесено до Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу»  та  Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» .